суботу, 15 жовтня 2022 р.

 «Іди з Богом дитино боротися за Україну»,

 про вклад священичих родин УГКЦ у боротьбі за волю України 

            Знову ми боремося за нашу Україну, ця боротьба тривала і мабуть ще буде довго тривати, бо зрештою це боротьба не проти плоті і крові, але проти піднебесних духів злоби, які звивши кубло у мерзотній московії вперто хочуть знищити величне Боже творіння святу Русь-Україну. Гасло «Бог і Україна понад усе» єднає красу рідного земного і велич віковічного. Про віру та духовні цінності в час війни можна і треба багато говорити «бо віра через слухання» каже апостол Павло. Та у більшості випадків, на жаль, про ці речі говориться як про щось абстрактне чи нематеріальне. Так не має бути. Бо з Божої волі усі чесноти створені для тих в кому вони мають уособитися та розквітнути. В першу чергу такими медіаторами Господь настановляє своїх священиків, які в конкретному часі і місці покликані виявляти дієву Божу любов. Напевно, не кожен Божий слуга щиро відповідає своїй місії, але зараз саме про тих які не просто були гідними свого покликання, але й примножили цю благодать фізично у своїх дітях. Тому, далі про дітей священиків Української Греко-Католицької Церкви які внесли свій вагомий вклад у військову справу боротьби за вільну і незалежну Україну.

    Найяскравішим прикладом такої родини є родина отця Андрія Бандери. Праведний священик, капелан УГА, добрий парох, чоловік та батько народивши з любою дружиною Миросею 7 дітей виховали їх не просто добрими людьми і патріотами, а справжніми борцями за своє, рідне. Інтелігентна священича родина не вибирала собі трагічної долі, навпаки вони прагнули мирного та творчого життя, та коли ворог хотів підкорити їх відповідь була безкомпромісною та унікальною. Саме завдяки проводу Святого Духа і втіленні ціннісних ідеалів в особі батька і матері діти отримали неперевершений заряд самоідентифікації та активної життєвої позиції який ми зараз називаємо Бандерівським, маючи за приклад провідника ОУН Степана Бандеру.

    Трохи інша історія з головним командиром УПА генералом Романом Шухевичем, два діди якого були священиками. Перспективний бізнесмен, романтичний музикант і танцюрист, людина свого часу, він обрав не «мирний спротив» а збройну боротьбу із лукавим поріддям, наголошуючи що ця боротьба має за основу не ненависть до когось, а любов до своїх.

Продовжує ланцюжок духовних чад уродженець файного Тернополя син священика - Ярослав Стецько, третій провідник ОУН, активний підпільник, член УВО. Хоч батько рано помер, але мати-їмость чудово справилась з вихованням дітей забезпечивши їм хорошу освіту та світоглядність.   

Далі варто згадати легенду української військової справи полковника Євгена Коновальця, якому також пощастило мати дідів-священиків. Саме з родинного виховання він набрався організованості, відповідальності та вміння успішно виконувати поставлені завдання.

    Історія української зброї прикрашена також іменем генерала Мирона Тарнавського, начального вождя УГА, командира легендарних усусів. Син сільського священика з подувугідною завзятістю пройшов шлях усіх ступенів військового устрою і звитяги.

          Не відстає від свого бойового побратима ще один генерал УГА Віктор Курманович. Напевно добре затямив батькову науку ще з рідного села, бо пройшовши всі військові щаблі, перебувши полон і війни, закінчив своє життя нескореним у катівні НКВД.

Трохи по іншому справу боротьби за Україну бачив Кирило Трильовський, засновник товариства «Січ». Отримавши військову освіту вирішив особливим способом вчити молодь боротися за рідний край, тобто маючи військовий досвід поєднував його із освітніми та політичними методами боротьби.

        Співцем стрілецької слави заслужено називають Романа Купчинського, сина сільського пароха із Львівщини. Як вдавалося цьому юнакові у перервах поміж кривавих боїв з москалями творити такі крилаті, та ще й нераз гумористичні твори, залишається загадкою.

Підтримуючи збройну боротьбу свого народу духовну опіку забезпечували військові капелани. Блаженний Омелян Ковч, капелан УГА, до глибини серця перейняв від свого батька любов до Бога і України. Ця жертва була справді величною, бо поховав свого тата, також капелана УГА, в часі війни, а потім був спалений нацистами в Майданеку, бо не забув Христового заповіту. 

            Знаємо що військо це особлива система організації, яка покликана захищати свій народ і державу, рівно ж керівники цієї держави мають дбати про своє військо. Такий тамдем забезпечили свого часу син священика Євген Петрушевич, президент та диктатор ЗУНРу та внук священика, і як не дивно також священик, Августин Волошин, президент Карпатської України. 

Свій вклад у боротьбу, як військову у складі УСС, так і політичну, вніс син о. Миколи - Володимир Темницький. Учасник акту Злуку УНР і ЗУНР, виконував надскладну місію міністра закордонних справ Української Народної Республіки.

            Архиважливою у військовій справі є медична опіка. І тут греко-католицькі священичі родини подарували своєму народові вірних синів і дочок. Одним із них є Андрій Бурачинський, військовий лікар-дерматолог, шеф санітарної служби УГА, перебув більшовицький полон та польське ув’язнення, в прямому значенні дбав про чистоту української нації.

Рідкісну як для українця у той час кар’єру зробив Ярослав Іполитович Окуневський, син лікаря і священика УГКЦ. Він дослужився до звання адмірала медичної служби військово-морського флоту Австро-Угорської імперії. Саме він розробив медичний статут флоту, який і до тепер з певними змінами чинний в багатьох європейських країнах. Також, активно діяв як завідувач санітарними справами ЗУНР.

    Любомир Огоновський, внук греко-католицького священика, належить до плеяди організаторів Листопадового чину у Львові, він командував роззброєнням військової поліції Львова, згодом сотник УГА і вояк дивізії «Галичина».

           Участю почергово у трьох українських військових формуваннях може похвалитися священичий син Дмитро Паліїв. Спочатку звитяга УСС, потім жертва УГА, політична діяльність і врешті штабний офіцер дивізії «Галичина» в рядах якої і загинув під Бродами стримуючи червону заразу. 

    Ще більший досвід різнопланової боротьби за Україну мав син товариша Івана Франка, пароха села Дуліби о. Петра Шанковського Лев Шанковський. Служив в армії УГА, в складі армії УНР був учасником І Зимового походу. Співзасновник УГВР. Вояк УПА та дивізії «Галичина». Активний діяч в діаспорі

До плеяди священичих родин які зробили значний вклад у справу військової боротьби за Українську державу належить родина о. Володислава Носковського. Він сам будучи сином священика став капеланом УГА. А його сини: Зенон – сотник УСС та полковник УГА, Євген – хорунжий УСС та УГА, Роман – загинув у боях в складі австрійського війська. Навіть донька Галина вийшла заміж за військовика УГА Володимира Гірняка. Досить трепетною і по справді родинною була кількахвилинна неочікувана зустріч у полоні в Симбірську тата о. Володислава та сина Зенона на службі в костелі.

            Своєрідним еталоном симбіозу релігійного, військового та наукового є подружжя Романа та Олени Дашкевичів. Роман, син священика з Борислава, вояк австрійської армії, артилерист, втікши з російського полону став один із творців куреня січових стрільців та артилерії армії УНР, полковник, згодом генерал-хорунжий на еміграції. Його дружина Олена, відома як Степанівна, донька греко-католицького священика, вояк УСС, перша в історії жінка-офіцер, служила в УГА. Пройшла російський полон. По війні була науковим співробітником Академії наук. Потім роки мордовських таборів. Та все ж подарувала Україні правдивого історика - доктора Ярослава Дашкевича.

            Світлою берегинею української медичної мілітаристики є внучка священика Катерина Зарицька. За кілька місяців по шлюбі її з чоловіком заарештувало НКВД. У тюрмі народила сина. У підпіллі: зв’язкова Шухевича, керівник жіночого крила ОУН та засновниця Українського Червоного Хреста. Пережила Сибірські табори. 

            Ще однією цікавою особистістю пов’язаною із військом, щоправда не зовсім українським, була донька капелана УГА капітан Ірена Яросевич. Так склалося що її артистичний талант в часі ІІ Світової війни пов’язав її із військовим формуванням генерала Владислава Андерсена з яким вона пройшла довгий шлях із Близького Сходу до Італії, і врешті по війні стала його дружиною.  

Війна триває і у ній далі гинуть наші сини і доньки, серед них і діти священиків. Світлу пам'ять на полях цієї війни здобув Артемій Димид син о. Михайла та Іванки Димидів.

Тож нехай ця її материнська колискова-молитва для наших синів-героїв стане запорукою нашої зустріч у Царстві Нев’янучої слави Воскреслого Христа де буде справжня Україна.

Забанджала Михайло

військовий капелан,

одружений священик УГКЦ, батько курсантки

вівторок, 26 червня 2018 р.


Б(У-И)ТИ чи НЕ Б(У-И)ТИ?
            З нахабною систематичністю українське суспільство атакують безглуздими мейнстрімами та «актуальними темами». На жаль, цей метод досягає своєї цілі – люди втомлюються реагувати на різного роду суспільні подразники та байдужіють. Це дуже добре видно по актуальному стані війни та відношенню до неї людей. Хоча, у більшості випадків люди самі немовби хочуть бути обдурені, вони ведуться на усілякі примітивні провокаційні теми, яким приписують архиважливе значення. Пояснити такий хворобливий стан українського суспільства можна тільки «пострадянським сидромом», який є наслідком серйозної руйнації системи національних цінностей диявольською комуністичною системою.
            Однією з таких інформаційних метастаз яку вживляє влада та «єврореформатори» в наше суспільство  є тема «гендеру та толерантності». Не важко здогадатися породженням якої ідеології (в суті якої стоїть Капітал, в прямому і переносному значенні) є ці речі, які мають за мету знищити сім’ю та перетворити людину на раба похоті.
Хто ж може і повинен захистити святеє святих України – родину? В першу чергу це мала б робити державна влада. Її головним завданням є забезпечити захист фундаментальних основ української державності, в єрархії яких родина займає перше місце, понад економікою, міжнародними зв’язками і навіть культурою, бо власне це все є похідним від стану і добробуту родини. Та з прикрістю доводиться констатувати, що теперішня влада в Україні не тільки не захищає родини, але прямо взяла курс на їх знищення своєю підтримкою ЛГБТ та інших хворобливих ідей. Тому прикриваючись красномовністю ці «злочинці в законі» продовжують робити свою темну справу.
Ця ситуація дуже нагадує початок актуальної російсько-української війни. Коли московські метастази у вигляді зелених чоловічків захоплювали важливі стратегічні об’єкти - влада мовчала. Коли на Донбасі відкрито почали сновигати групи сепаратистів – влада мовчала. Коли цих терористів почали успішно знищувати добровольці – влада мовчала. Коли ж добровольцям залишилося кілька кроків щоб дотиснути ворога - влада заговорила мовою заборон, арештів та переслідувань тих, які власною кров’ю захистили український народ і їх в тому числі.
Кажуть, в нас гібридна війна. Війна за що і проти кого? Якщо існує термін гібридної війни за територію, то тим більше він повинен існувати по відношенні до людей та суспільних цінностей. І саме таку гібридну війну оголосила українській родині теперішня влада та її прихвосні.
Тому, ніхто не захистить наші українські родини окрім нас самих! Жодної підтримки «з-поза» не буде. Капітал бачить територію України мультикультуральним середовищем, сировинним придатком, або навіть і своєю власністю.
Враховуючи те, що понад 80 % українців є християнами, то й відповідно місія порятунку родин має стати їхньою головною ціллю. Саме українські церкви залишаються чи не єдиною організованою силою, що на всіх рівнях обстоює родинні цінності. Молитва, декларація своїх прав і т.д. це безперечно потрібно. Але цього не достатньо! З року в рік ситуація погіршується, ворог грає без правил. Віруючі люди чекають від ієрархів конкретних порад у конкретній ситуації. Відповідь – «молитися» вже нікого не задовольняє. По вулицях наших міст ходять парадами збоченці, по телебаченні цілодобова пропаганда гріха, дітям у школі міняють підручники, тому що тато і мама це - дискримінація. А що робимо ми? Молимось і видаємо звернення!
Слуги зла мають руки і ноги. Про них же Спаситель сказав: «що краще такому млинове жорно на шию причепити і в море кинути, ані ж має спокусити одного з цих малих». А у Старому завіті взагалі Бог безкомпромісно наказує: «Коли чоловік зійдеться з чоловіком, так як з жінкою, обидва вчинили гидоту; смертю мусять їх покарати; кров їхня на них» (Левіт 20,13).
Хочете мене звинуватити у насиллі. Ні, перепрошую звинувачуйте Бога! Та ви це вже давно робите! Він для вас ворог №1.  
Я розумію, що ми живемо у інші часи ніж євреї 2 тисячоліття до Христа, і напевно дикувато було б витягнути з хати двох збоченців і вбити на вулиці?!  Тому, нехай сидять собі у своїх борделях і отримують один від одного на СНІДанки подарунки у два чи три пера. Одним словом хай самі себе знищують. Але ж ні! Ця зараза лізе на вулиці, вони рекламують свої збочення, вони хочуть вкрасти наших дітей! А ми і далі ходимо з транспарантами вулицями, якими невдовзі після нас демонстративно пройдуть збоченці.   
Невеличка типова для нашого суспільства ілюстрація. Два чоловіки мають залежність від алкоголю, якої вони, напевно, вже до кінця життя не позбудуться. Проблема? Думаю що так. Перший з них великий і сильний, має добре серце і золоті руки, коли напивається, то нікого не чіпає, а тихенько доповзає до хати і спить. Чи заслуговує той чоловік на те, щоб його за таке побили чи вбили? Ні. Це біда. Другий же, малий і худий, але коли напивається починає бушувати: то жінку хоче зарізати, то сусіда йде палити. Що робити з таким хероєм? Він небезпечний для суспільства, і напевно за енним подвигом, його або самого приб’ють, або що гірше, посадять за те, що відібрав життя комусь.
Те саме відбувається із збоченцями, як і алкоголіки – це хворі люди, які потребують підтримки та лікування. Та коли такий узалежнений починає похвалятися своєю хворобою та ще й рекламувати її, то напевно його треба зупинити, бо він стає злочинцем. Наслідки такої «реклами» періодично можна спостерігати у сюжетах новин, де черговий п’янюга збив дитя на пішохідному переході, а поліція його відпускає.
Тут і з’являється так званий «самосуд». Хто в такому випадку звинуватить у насиллі людей, які щойно на очах втратили рідну кровинку? Чи не є справедливими ці емоційні пориви людини, яка готова покарати за наявний злочин цю п’янющу пику, і тих продажних ментів, і братків, які приїхали визволяти свого дружба на «з біди». Бо де вже тоді людині знайти захист і справедливість? Тему наших судів зачіпати й зовсім не вартує!
Ми, народ, і Церква в тому числі, сліпо і всеціло віддали ПРАВОСУДДЯ державі! Все що ми вміємо - ніяково поспівчувати людині яка втратила дитину, але зганьбити суддю яка цю людину, а не вбивцю її дитини зробила криміналістом, - ми не можемо, це – компетенція суду. Проповідуючи Істину ми забули про її обстоювання. Своєю байдужістю ми віддали владі право вбивати наших дітей руками власних матерів. Ми захопилися велемовністю проповіді, але боїмося сміливо втілювати її щодня, ставши лицем до лиця із брудним злом.
Нас християн напевно за немудрих мають коли звинувачують у насильстві та нетерпимості. Чи ці речі мають тільки фізичний вимір? Чи інформаційне та психологічне насилля над дітьми не є багато гіршим за заслужений ляпас? Чи самі толерасти не вживають насилля, єхидно ховаючись за спини бездумних поліціянтів, використовуючи для побиття опонентів їх «легальну» силу та тюрми?    
Церкву і віруючих хочуть штучно поставити перед дилемою «бити чи не бити», тобто чи мають право противники ЛГБТ вживати проти них силу. Відповідь така: жодна нормальна людина не має бажання бруднити руки до цих збоченців, тим більше ніхто не буде шукати їх домівки чи дубасити їх на робочому місці. Але коли вони нахабно лізуть із пропагандою своїх збочень по омитих кров’ю наших рідних героїв майданах міст, а поліція замість того щоб їх нейтралізувати стає на їх захист, при чому ж за наші гроші, то подібно як і в 2014 на Донбасі, навченим гірким досвідом Криму, звичайний людям, добровольцям, нічого не залишається як дати відсіч таким неподобствам. Так як і тоді їх, цих сміливців будуть засуджувати, що грають на руку ворогу, роблять картинку для московських новин, позорять нас перед світом і т.д. Так, всі «культурні» відвертаються від людини яка прибирає послід, пробиває каналізацію чи вивозить гній, бо ж від них тхне. Але саме завдяки цим людям ця «цивілізація сміття і фейку» ще існує. І якщо вони перестануть робити свою роботу, то ми всі потонемо у власних нечистотах, і в першу чергу у гнилизні душ.  
Капелан «Русич»

четвер, 11 січня 2018 р.

Втрати і здобутки Української Греко-Католицької Церкви в межах сучасної Тернопільсько-Зборівської архиєпархії після 43 – літнього катакомбного періоду та 25 літ відродження в незалежній Україні.
(За Шематизмом Львівської архиєпархії УГКЦ 1932 року та
Шематизмом Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ 2014 року).
Уклав: о. Забанджала Михайло (Козова)

Парафії

Деканат
1932
2014
Різниця
Бережанський
40
43
+3
Великоберезовицький
12
17
+5
Великобірківський
26
29
+3
Великоглибочанський
15
18
+3
Залозецький
34
34
0
Зарваницький
24
21
-3
Збаразький
37
32
-5
Зборівський
30
27
-3
Козівський
25
28
+3
Козлівський
21
22
+1
Микулинецький
14
15
+1
Озернянський
24
26
+2
Підволочиський
58
36
-22
Теребовлянський
34
30
-4
м. Тернопіль (центральн)
4
15
+11
м. Тернопіль (східний)
0
11
+11
Разом по архиєпархії:
398
404
+6

Вірні

Деканат
1932
2014
Різниця
Бережанський
37590
21755
-15835
Великоберезовицький
12535
15681
-3146
Великобірківський
18644
17667
-977
Великоглибочанський
11336
17077
-5741
Залозецький
26366
14182
-12184
Зарваницький
22833
5928
-16905
Збаразький
28258
16471
-11787
Зборівський
22112
10093
-12019
Козівський
21860
19456
-2404
Козлівський
20973
14787
-6186
Микулинецький
9372
4609
-4763
Озернянський
16882
10859
-6023
Підволочиський
47988
11732
-36256
Теребовлянський
20000?
19030
-1000
м. Тернопіль (центральн)
11178
19650
+8472
м. Тернопіль (східний)
0
51100
+51100
Разом по архиєпархії:
327927
270077
-57850

Храми

Деканат
1932
2014
Різниця
Бережанський
38
45
+7
Великоберезовицький
12
17
+5
Великобірківський
18
29
+11
Великоглибочанський
15
18
+3
Залозецький
31
34
+3
Зарваницький
18
21
+3
Збаразький
29
32
+3
Зборівський
29
28
-1
Козівський
16
35
+19
Козлівський
17
24
+6
Микулинецький
11
14
+3
Озернянський
21
27
+6
Підволочиський
49
35
-14
Теребовлянський
26
28
+2
м. Тернопіль (центральн)
5
15
+10
м. Тернопіль (східний)
0
11
+11
Разом по архиєпархії:
335
413
+78